Осінні Карпати. Тиша. Тепле лагідне сонце. Зимні ночі. Прозоре небо. Золото вигорілих трав. По горах розлито зелене, жовте, червоне, брунатне. Пізні світанки, ранні заходи сонця. Палаючі від гарячої ватри щоки, холодна спина. «Василь прийняв смертельну дозу ковбаси». «Очі відьми як зорі». Зорі. Близькі і далекі, безліч. Чумацький шлях. Ранкові тумани в долинах. Золочені дзеркальні хрести на вершинах хребта, що далеко відбивають промені сонця. Брусниця, море брусниці. П'янка ягода, неможливо відірватись, неможливо насититись. Ми йдемо дуже повільно, гори чинять нам перешкоди – брусниця, чорниця, ожина. Руки щокроку пірнають у траву по ягоду. Не хочеться поспіху і звершень. Хочеться сидіти у м'якій вигорілій траві, розімлівши від ласкавого осіннього сонця, відчувати його доторки на своєму обличчі і дивитись, як спливають хребти гір у синю далечінь. І слухати тишу.

Осінні Карпати – це не про «діяти», це – про «бути».